Майже кожен п’ятий учень на Черкащині, а також 13 % батьків і 5 % учителів, чиєю рідною мовою є українська мова, поза школою спілкуються російською. Такі результати цьогорічного дослідження Державної служби якості освіти. Начальниця Управління ДСЯО в Черкаській області Оксана Компанієць зауважує, що підсумки опитувань менш оптимістичні, ніж минулоріч, і пояснює це виснаженням та поверненням людей до звичних для себе умов у спілкуванні, коли не потрібно докладати додаткових зусиль.
Крім проблеми послуговування українською мовою, яка без винятків має охоплювати 100% освітнього середовища, нині є й інші виклики: проблема якості у закладах освіти всіх форм власності, заняття в укриттях, подолання навчальних втрат, погіршення психоемоційного стану вчителів та учнів. Про ці та інші актуальні питання начальниця управління розповіла в інтерв’ю «Новій Добі».
— Говорячи про якість освітніх послуг, чи є у батьків можливість обирати між державною і приватною освітою для своїх дітей?
— Можна обрати й заклад освіти, й освітню програму, за якою вчитиметься дитина. Законом України про освіту визначено право батьків обирати заклад освіти, освітню програму, вид і форму здобуття дітьми відповідної освіти. Тобто батьки можуть віддати дитину до закладу або комунальної, або приватної форми власності, маючи на вибір також звичайний формат навчання та дистанційний. У такий спосіб реалізується право учня на індивідуальну освітню траєкторію. Варто розуміти, що навіть у комунальних закладах освіти реалізовують різні освітні програми, тобто це не є особливістю приватних закладів. Тож у батьків є вибір. Вони можуть дослухатися порад у цьому питанні, але все ж обиратимуть самі.
— Чи контролює держава заклади, що надають послуги приватної освіти?
— Усі заклади освіти мають працювати відповідно до отриманої ліцензії. Це стосується дошкілля, загальної середньої, професійної, фахової передвищої і вищої освіти. Лише для позашкілля це необов’язково — такі заклади ліцензують тільки за зверненням засновника.
— Тобто достатньо зареєструватися як ФОП за відповідним напрямком діяльності — і можна працювати, ні до кого більше не звертаючись? Які ризики це несе для нашого суспільства?
— Так, коли ми говоримо про позашкільну освіту, ліцензії не обов’язкові. У цій сфері маємо найменше державного регулювання, тому велика відповідальність за вибір місця, котре буде відвідувати дитина, покладена на батьків. Позашкільна освіта спрямована на розвиток здібностей та обдарувань дітей. На мій погляд, основою для прийняття рішення на користь того чи іншого осередку позашкільної освіти мають бути відповіді на питання: чи є матеріальна база для безпечного й комфортного навчання, чи задовольняє вас професійна кваліфікація працівника, який навчає, чи є зрозумілими й прийнятними очікувані результати навчання, зокрема визначені освітньою програмою. Величезна порада батькам: коли обираєте заклад для позашкільної освіти, зокрема приватної форми власності, не соромтеся цікавитися установчими документами, чи передбачена ними діяльність у відповідній сфері, іншими словами, чи є відповідний код діяльності — тоді це заклад освіти або фізична особа, яка займається відповідним видом діяльності офіційно. Відповідно, до них можуть бути застосовані ті вимоги, що регламентовані законодавством про освіту. І Державна служба якості освіти здійснює нагляд за тими суб’єктами, що провадять діяльність у цих сферах.
— Отож усі освітні заклади державної і комунальної форм власності підлягають контролю й оцінюванню відомством. Приватні структури при цьому множаться дедалі більше — очевидно, на це є суспільний запит. Хто перевіряє ці заклади на дотримання вимог, бодай найелементарніших?
— Державна служба якості освіти уповноважена здійснювати державний (нагляд) контроль за діяльністю закладів освіти, не залежно від форми власності, щодо дотримання ними вимог законодавства про освіту. Ми також можемо здійснювати процедури оцінювання якості діяльності закладів освіти (проводити інституційний аудит) в усіх сферах освіти, окрім вищої. За зверненням батьків ми можемо провести позапланову перевірку або просто розглянути звернення, дати роз’яснення. Але це стосується суб’єктів освітньої діяльності. Тому знову ж таки, наголошу: коли батьки вирішують, куди віддавати свою дитину для отримання будь-якого рівня освіти, вони мають поцікавитися установчими документами, наявністю ліцензії, освітніми програмами і запропонованими в ній результатами освітнього процесу, щоб знати, чого цей заклад хоче навчити здобувача освіти. Чи взагалі там працюють відповідно до освітньої програми. Ще однією ознакою законності діяльності у сфері освіти є можливість підписання договору між закладом і батьками про надання освітньої послуги. Окрім цього, усі заклади освіти мають формувати відкриті й загальнодоступні ресурси з інформацією про свою діяльність і оприлюднювати її. Якщо у відкритому доступі батьки нічого не можуть знайти про обрану освітню установу, це також має викликати підозру. Тому що на сьогодні в освіті, особливо дошкільній і позашкільній, де не передбачене обов’язкове видання документу про освіту, батьки часто не звертають увагу на формальні речі й тоді ні місцевий орган управління освітою, ні ми, як орган державного нагляду (контрою), не маємо законних важелів впливу.
Чесно кажучи, на мою думку, батькам краще порадитися: запитати у місцевому відділі освіти, проконсультуватися з нами (управлінням Державної служби якості освіти у Черкаській області. — Ред.), зателефонувати на гарячу лінію. Бо справді іноді трапляється так, що до нас звертаються за допомогою, а ми нічого не можемо зробити, бо діємо в межах визначених нормативних актів.
— На законодавчому рівні врегульована дошкільна освіта приватної і комунальної форм власності?
– На сьогодні є три сфери освіти, де діють галузеві закони, ухвалені ще до 2017 року, тобто до початку реформування освіти. Це позашкільна освіта, дошкільна й професійна (професійно-технічна). Тож деякі положення цих законів, як мінімум, не відображають сучасні тенденції в освіті. До прикладу, маємо стрімкий ріст попиту від батьків на різні форми дошкільної освіти і, як наслідок, більшає всіляких клубів розвитку дитини, якихось організацій, невеличких центрів, які провадять освітню діяльність на свій лад, опираючись на свої знання, вміння і досвід. Ми маємо оголошення про дитячі садочки повного дня. Із одного боку, це дуже добре, що розвиваються різні форми дошкільної освіти та реалізуються різні програми навчання, але якщо говорити про якість освіти, у цьому випадку дошкільної, то мабуть усі учасники, не залежно від форми власності, мають діяти за одними загальновідомими правилами. Бо зараз виходить, що надавачі таких послуг, користуючись необізнаністю батьків, діють не завжди доброчесно. І цього, і минулого року мали звернення саме щодо дошкілля і нам довелося звертатися до правоохоронних органів. Позитивним є те, що в дошкіллі вже є новий закон, що набуде чинності з липня 2025 року, і відповіді на багато питань там передбачені.
Наприклад, Закон встановлює обов’язковість здобуття дошкільної освіти дітьми старшого дошкільного віку відповідно до державного стандарту. Засновники закладів дошкільної освіти й самі заклади зобов’язані забезпечити створення умов для досягнення вихованцями результатів, визначених державним стандартом. А це вже про якість, про однакові підходи у розумінні, що дитина йдучи у початкову школу повинна знати й уміти. І це стосуватиметься усіх без винятків суб’єктів освітньої діяльності.
— Минулорічні підсумки опитувань серед учителів та учнів щодо результатів освітнього процесу дещо насторожували. Чи простежуються зміни в результатах останніх таких оцінюваннях?
— Сьогодні маємо таку усталену формулу якісної школи, де є хороше освітнє середовище. Його формують кілька важливих чинників: матеріально-технічна база; психологічний комфорт (відсутність булінгу, належна взаємодія між дітьми і вчителями); організація роботи вчителя і його компетентності (власне, усе, що стосується педагогічної діяльності) й управлінський напрямок — справедлива й об’єктивна система оцінювання результатів, зрозуміла для всіх учасників освітнього процесу. Зрештою, ці чотири фактори і впливають на результат.
Весь час від початку пандемії коронавірусу ми щороку проводимо опитування для дослідження освітнього середовища. І нещодавно, до речі, презентували результати дослідження якості організації освітнього процесу в умовах війни. Подекуди результати дещо радують, а на деякі варто звертати увагу.
Наприклад, сьогодні точно можемо говорити, що дистанційна освіта для більшості дітей — це тимчасовий спосіб продовжити навчання, не втратити темп у разі якихось катаклізмів або особистих проблем, чи коли на території громади неможливо провадити освітній процес. У більшості випадків школа офлайн — це те, що сприяє хорошим знанням і результатам. Наші дослідження показують, що з виходом на очне навчання побільшало дітей, які постійно мають доступ до освіти, бо віддалений формат цього не забезпечував.
Крім того, зараз менша кількість учителів початкових класів стверджує, що рівень знань і результати навчання їхніх учнів продовжують знижуватися. Це доволі позитивний знак. Можливо, зарано говорити про значні покращення, але це теж пов’язано з виходом на офлайн навчання, тому що насамперед намагалися виводити початкову школу на навчання.
Значні проблеми лишаються з результатами навчання в базовій і профільній школах, і вчителі про це говорять. Освітні втрати учнів дуже індивідуальні, тож сьогодні перед кожним закладом постає завдання виміряти для кожного учня/учениці ці втрати, за можливості згрупувати та визначити шляхи їхнього подолання.
(Навчальні втрати — будь-яка втрата знань, умінь, навичок і/або уповільнення чи переривання академічного прогресу. Навчальні втрати є результатом великих прогалин або пауз у навчанні конкретного учня чи учениці. — Ред.)
Загалом закладам освіти доволі складно реалізовувати такі речі, бо це залежить від змісту освітніх програм і навчальних планів, що реалізуються у закладі, спроможності засновника забезпечити фінансування роботи із подолання таких втрат. Разом із цим на сьогодні є вже онлайн-ресурси, покликані допомогти школам, як от Всеукраїнська школа онлайн, різні громадські ініціативи. Міністерством освіти і науки вже внесено зміни до типової освітньої програми для 5–9 класів закладів загальної середньої освіти і дало більшу свободу закладу освіти. Виділили досить велику кількість годин за рахунок яких можна або посилити конкретну дисципліну, інтегрований курс чи використати цей час на індивідуальні консультації або проєктну діяльність. Тобто вже сьогодні для 5, 6 і 7-их цих класів є більша варіативність, щоб допомогти дітям прогресувати.
— Воєнні умови додають ще один виклик для освітніх закладів — навчання в укриттях. Як можна оцінити їхній стан і вплив таких обставин на якість навчання?
— Зі сховищами теж маємо проблеми. Майже 100 % шкіл говорять про те, що мають облаштовані укриття або використовують інші такі споруди за призначенням. Попри це, за нашими опитуваннями, 97 % дітей стверджують, що в тих сховищах ніхто не продовжує заняття. Тільки 2 % сказали, що освітній процес продовжується. Частина вчителів — а це близько 16 % — щось намагаються зробити.
Тут варто зауважити, що половина вчителів і стільки ж дітей говорять про те, що вони просто не мають умов продовжувати освітній процес. У цьому випадку дуже важлива синергія зусиль закладу освіти і його засновника – обладнати сховища, аби у вчителів була можливість організувати в них навчальну діяльність, аби у сховища мали доступ діти з особливими освітніми потребами, аби умови перебування учасників освітнього процесу в сховищах були прийнятними (до прикладу, маємо випадки, коли в найпростіших укриттях вбиральні розташовані за ширмами безпосередньо в кімнатах, де перебувають всі, погана вентиляція, відсутність опалення тощо).
Учителі й діти ці проблеми добре усвідомлюють і кажуть, що за минулий рік повітряні тривоги — це найперше, що впливало на якість організації освітнього процесу й втрати навчального часу. Натомість батьки не визначили це прямо головною проблемою, що дивно. Мабуть, вони вважають, що коли вже дитина в школі — значить, вчиться в будь-якій ситуації.
— Як психоемоційний стан учителя і дітей змінюється при нинішніх реаліях?
— Дані нашого дослідження свідчать про погіршення психоемоційного стану учнів і учениць: у порівнянні з 2021–2022 навчальним роком на думку вчителів утричі збільшилася кількість учнів, які відчувають тривогу, дві третини відчувають більшу втому та зниження мотивації до навчання. Учні говорять, що вони менш спокійні, мають менше енергії, їм складніше бути зосередженими. Вочевидь за такого психоемоційного стану навчатися складніше, більше часу треба на засвоєння та опрацювання матеріалу. Учителі зауважують, що учні рідше застосовують навички, пов’язані з когнітивною сферою. Наприклад, оцінювання ризиків, критичне мислення, розуміння навчальних цілей. Тобто формулювання проблеми і спроба її розв’язати викликають у дітей труднощі й потребують набагато більше сил.
Чесно кажучи, і самі вчителі виснажені. Учитель приходить у клас і має віддати за 5—6 годин свою енергію дітям. І якщо педагог приходить не в ресурсі, то якою енергією він або вона може поділитися.
Напружений освітній процес, якісь заходи, щодо яких ми бачимо незліченну кількість звітів і фото, волонтерство, що теж є дуже важливим. І кожен із нас відчуває обов’язок допомогти. Тим не менш учителі постійно не можуть цим усім займатися з високою ефективністю, як би там не було. Вони, як і решта звичайних людей, — не залізні. До всього ще й немовби самі над собою знущаються, бо не дуже вміють розмежовувати роботу й особисте життя, оскільки умови останнього навчального року передбачали й роботу в класі, і «дистанційку» із дітьми з-за кордону, а ще — індивідуальні консультації. Це дуже складно.
Тому нинішня політика Міністерства з ідеєю школи офлайн — абсолютно правильна, бо треба розділити ці різні потоки, бо до учнів і учениць, які навчаються в Україні і з-за кордону, які навчаються очно й дистанційно не можуть бути однакові підходи, не можуть бути однакові критерії, і вчитель не може ефективно «розпорошитися» на всіх.
У закладах освіти мають працювати психологічні служби, а вони є не скрізь. Зокрема, навіть у штатних розписах деяких шкіл таких служб немає, подекуди маємо вакансії, ще є питання щодо ефективності їхньої роботи.
До речі, є і позитивні моменти. Учителі відзначають, що учні навчилися краще вчитися й самоорганізовуватися. Це те, чого на початку «дистанційки» не було. А зараз вони вже більш самостійні.
Особливо, звичайно, це стосується старших дітей: такі зміни дуже помічні для 10—11-класників, які більш усвідомлено підходять до організації власної навчальної діяльності.
— Чи можна ці психологічні виклики долати з допомогою навчальної програми?
– Так. Наприклад, у новій типовій освітній програмі для 5–9 класів є галузь, у межах якої можуть викладатися курси соціального та емоційного спрямування.
— А фахівці?
— Зараз цей напрямок досить активно розвивається. Є громадські організації, які опікуються ним. Наприклад, пілотування програми соціально-емоційного та етичного навчання в Україні здійснює громадська організація «ЕдКемп Україна» в межах загальнонаціонального шкільного експерименту. Державна служба якості освіти України спільно з цією громадською організацією торік проводили дослідження «ДоСЕН» про сформованість соціально-емоційних навичок у дітей, у межах міжнародного дослідження, що проводилося cпільно з Організацією економічного співробітництва та розвитку (організатори дослідження PISA). Нове дослідження показало, що діти, у яких міцніше сформовані такі навички, показують кращі результати і мають більші кар’єрні перспективи. Ну і, звичайно, йдеться про те, що ці навички можна розвивати. І те, що зараз у школах буде можливість формувати ці навички — це величезний плюс, бо це ще й допомагає працювати з освітніми втратами.
— Що передбачає втілення такого підходу?
— Йдеться про формування соціально-емоційних навичок, так званих м’яких навичок, що допомагають учнівству досягти успіху в школі та житті, сформувати здорову особистість, ставити й досягати особисті й колективні цілі, ухвалювати відповідальні рішення тощо. Спеціальні технології дозволять дітям усвідомити свій стан, свої почуття і вчитися конструктивно реагувати й долати труднощі, встановлювати та підтримувати позитивні взаємини, виявляти співпереживання.
Детальніше про специфіку таких досліджень в Україні читайте тут.
Це доволі нова сфера, але насправді вона вже була закладена в концепції Нової української школи. Бо ми ж говоримо про компетентності, а це — динамічна комбінація знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистих якостей, що визначає здатність особи успішно соціалізуватися, провадити професійну та/або подальшу навчальну діяльність. Якщо вдасться реалізувати закладене концепцією та Державним стандартом, то це сприятиме хорошим результатам наших дітей. От тільки багато чого в цьому питанні залежить від кожного вчителя. Важливу роль звичайно має відіграти система підготовки й перепідготовки вчителів. Мали проблеми з цим у попередні роки, коли треба було навчити вчителів базової школи. Проблема відома й часто обговорювана на різних заходах, тож маю обґрунтовані сподівання, що все це зрушить із місця
— Державна служба якості освіти проводила опитування щодо російської мови в освітньому середовищі. Війна таки навчила нас говорити українською?
— Торік рівень людей, які вважали українську мову рідною, становив 94–95 %. Йдеться про всіх учасників освітнього процесу на Черкащині: дітей, батьків і вчителів. Цьогоріч, за останніми результатами дослідження, серед учнів таких на 8–10 % менше. І в освітньому процесі українську мову використовують менше. Опитувані діти говорять, що стало менше матеріалів українською мовою, що їм дають учителі. Менше дітей спілкуються на уроках та перервах лише українською. Менше вчителів говорять із учнями на уроках лише українською мовою. На перервах — ще менше. Торік Черкащина мала середній рівень по Україні за результатами цих досліджень. Тоді продовжували говорити українською мовою на уроках приблизно 81 % учителів, на перервах — десь 70 %. Сьогодні ж — 59–60 %. Так відповідають діти. Хоча всі вчителі стверджують, що на 95 % усе роблять правильно.
— Що впливає на такі результати?
— По-перше, один із можливих факторів — вплив людей, які вимушено покинули свої домівки через війну і перебралися на Черкащину, бо це те, що мабуть насампепред вплинуло при визначенні української рідною мовою. По-друге — і це стосується всієї України, — мабуть це втома, частина суспільства інертно повертається до звичної мовленнєвої поведінки. Якщо 2023-й рік був піком піднесення патріотичності, то зараз це справді схоже на регрес.
На мій погляд, ці цифри свідчать, що за мову нам ще рано переставати боротися. Днями мовний омбудсмен Тарас Кремінь на освітянській зустрічі в Черкасах розповів про звернення українців щодо порушення мовного законодавства. Так от, на третьому місці серед усіх — Львів. І йдеться не про суцільну російську там, зі Львова багато звернень надходить зі скаргами на ситуації в інших регіонах. Тобто люди чують у публічному просторі російську і звертаються до уповноваженого із захисту державної мови. Можливо, нам бракує оцієї чутливості до своїх же потреб, нетерпимості до використання у публічних сферах мови країни-агресора і на відповідь російською ми можемо махнути рукою, не відстоюючи своїх прав.
— І наявність різноманітного українськомовного контенту мала б покращити ситуацію. Хочеться звернутися до кожного вчителя й до батьків і попросити, щоб закликали своїх дітей слухати українське. Чи як можна змінити це?
— Ми вважаємо, що на вибір мови освітнього процесу впливає спілкування в повсякденному житті й в інтернеті. Мене неприємно вразило в цьому дослідженні те, що діти менше спілкуються українською не тільки на перервах, а й на уроках причому дивно, але школа на це ніяк не реагує. Тут питання до вчителів: або їм нема коли, або вони не звертають на це уваги, або не хочуть. І виходить, що навіть серед тих людей, які сказали, що українська для них рідна, кожен п’ятий учень поза межами школи, вдома спілкується російською, а також 13 % батьків і 5 % учителів.
Батьки з минулого року показують стабільний результат із використання мови на роботі й удома — близько 80 % із них кажуть, що спілкуються українською. Чесно кажучи, я вірю, бо дорослі більш свідомо переходять із російської. Я не буду дивитися російськомовний контент, я його вимикаю і шукаю українською. І багато моїх знайомих роблять так само. Багато батьків теж так роблять, але при цьому рівень дітей, які послуговуються удома тільки українською, десь на рівні 50 %. І приклад батьків, виходить, ніяк не впливає на їхній вибір.
— До того ж, із власних спостережень — знизився відсоток дітей, які вважають мову контенту важливою, і тих, хто свідомо обирає український контент…
— Так само поменшало і тих, хто обирає українську мову для онлайн-спілкування, — і серед дітей, і серед учителів.
— Минулорічні результати дослідження мали би спонукати до змін, але виходить, лишилися непомітними?
— Певною мірою так і є, адже в освітньому процесі має бути 100 % української мови, аж ніяк не 90 %. Ця проблема потребує більше уваги й зусиль від усіх учасників освітнього процесу. Багато залежить і від належної інформаційної політики.
Гострою проблемою є наявність російської мови і в закладах дошкілля та позашкілля, особливо приватної форми власності. Якщо батьки не задоволені таким ставленням, то забирають свою дитину і йдуть в інший заклад. Але це не вирішує загальної проблеми, бо інші так не зроблять — не такі принципові, а хтось узагалі не знатиме про таку ситуацію в конкретному закладі. Тож і батькам про це не треба мовчати.
Окремо хочу відзначити, що позитивні зрушення все ж є: рівень знань української мови всі учасники освітнього процесу оцінюють трохи краще, ніж торік. Учителі про дітей, і учні самі про себе кажуть: виговорилися. Учні стверджують, що на 9 % більш вільно опанували мову, бо більше нею спілкуються.
Зараз іще чекаємо на результати другого циклу дослідження якості освіти — тестування учнів 6 і 8 класів із української мови та математики. Торішні результати вже є: нескладні тести більшість дітей виконала на середньому рівні. Обов’язково розкажемо, якими будуть підсумки тепер.